«На війні завжди діяло правило: хто з мечем прийде, той від меча і загине!», – сержант «Старий»
Побувавши у відрядженні на Донбасі, я познайомився з головним старшиною 53-ї окремої механізованої бригади старшим сержантом з позивним «Старий». Цей мужній вінничанин, змінивши професію столяра на військову службу, став своїм серед своїх. Не раз потрапляючи на поле бою, Сергій Дмитрович рятував своїх побратимів та виводив військову техніку із тилу ворога. Він зустрічався із смертю віч-на-віч: бронежилет врятував його від пострілів куль, а каска – від осколків снарядів. Він виживав і знову рвався бій. Адже знав, що на його допомогу чекають солдати.
Сергій Дмитрович починав службу в ремонтно-евакуаційній групі, яка займалася евакуацією знищеної техніки та супроводженням вантажів і колон. Тоді ще заступник командира групи отримав перше бойове завдання – довезти колону до селища міського типу Оленівка (Волноваський район Донецької області), а звідти до села Стила, яке знаходиться в Докучаєвському районі.
«Прибувши до цього населеного пункту, ми побачили, як розгромили одну з наших колон», – розповідає Сергій Дмитрович. – «Порушивши усі накази, ми кинулися рятувати хлопців, які потрапили під обстріли з установок «Град». На жаль, від осколка снаряду загинув стрілок цієї бригади, коли їхня бойова машина піхоти застрягла на камінні».
А 25 серпня 2014 року одна з колон українських військових увійшла до зони Іловайського котла, де загинуло кілька сотень солдат. Ризикуючи життям, «Старому» та його побратимам довелося вивозити 200-их і 300-их. За його словами під Іловайськом зосередилася сильна оборонна система російських військ. Кадрові російські військові працювали дуже чітко та грамотно. Проте військовослужбовці мужньо билися, мов справжні герої, взявши у полон чимало росіян та чеченців. А під Старобешевим їм вдалося захопити ще й чимало техніки у сепаратистів.
«На початку війни ніхто ні з ким не церемонився», – розмірковує Сергій Дмитрович. – «У нас діяло правило: хто з мечем прийде, той від меча і загине. Якщо били у ліву щоку, ми не підставляли праву. А били у відповідь. Били добре».
Згодом «Старий» та його побратими отримали завдання вивести 51-у механізовану бригаду. Вони зуміли витягнути цих хлопців з гарячих точок під Донецьком. Сергій Дмитрович особисто перевів 15 БМП та багато «Уралів». Йому та його бійцям вдавалося виводити навіть нашу техніку, яка знаходилася на боці противника. Завдяки проколам сепаратистів військові зуміли визволити з полону двох українських офіцерів. Це сталося випадково. Бойовики переплутали дороги та натрапили на БМП «Старого». Солдати своєчасно зорієнтувалися та спрацювали професійно.
«А якось, їдучи на завдання за Старобешевим, ми зупинилися, аби солдати пішли в туалет», – ділиться спогадами Сергій Дмитрович. – «Один із наших хлопців виявив бажання вистрілити з «мухи». Боєць зізнався, що ніколи не стріляв з гранатомета. Ми дозволили йому поцілити в «зеленку». Після пострілу з лісу почав валити чорний дим. Забігши туди, ми побачили, що палає чорний джип. Так, з’ясувалося, що ми поцілили у се парів».
Згодом «Старого» призначили командиром взводу 53-ї окремої механізованої бригади. Спершу він навчав мобілізованих військовослужбовців на полігоні. Невдовзі бійці виїхали на службу до Луганської області. Військовослужбовці дислокувалися між містами Щастя та Станицею Луганською, де здійснювали охорону табору та перевезення вантажів. «Старий» та його бійці супроводжували саперів на мінування та розмінування. А ще розчищали території від снарядів, аби вберегти від біди цивільних громадян.
« Супровід транспорту є найважчим завданням», – зазначає Сергій Дмитрович. – « Коли супроводжуєш колону, на тобі лежить велика відповідальність за тих людей, які знаходяться за тобою позаду. Якщо відчуваєш, що за когось відповідаєш, твій мозок працює чітко. Будь-який командир повинен думати швидко та дуже чітко подавати команди. Якщо цього нема, колону розіб’ють».
У травні 2015 року бригаду було передислоковано у Донецьку область. Уже тут Сергій Дмитрович отримав нове завдання – виконувати обов’язки головного старшини бригади. Бійці військового підрозділу знаходилися на відстані кількох десятків кілометрів від Донецька. Їхнє завдання – втримати ворога, якщо він піде у наступ. «Старий» впевнений, що вони впораються зі своїм завданням. Адже вони так чітко розставлені на своїх постах та секретах, що диверсантам та ворожим військовим між ними не пройти.
«Багато людей, які тільки прийшли на війну, не знають, як правильно воювати», – розмірковує Сергій Дмитрович. – «Вони не бачили смерті в обличчя. Багато з них думає, що це легко. Насправді, це не так. Вбити людину легко. А потім пережити наслідки вбивства людину дуже важко. Якщо хтось скаже, що він спить спокійно після цього, я ніколи у це не повірю…».
Під час війни на долю Сергія Дмитровича випало багато життєвих випробувань. Якби важко йому не було, він ніколи не опускав руки. Його заслуги перед Вітчизною не забуто. Предстоятель Української Православної Церкви Київського патріархату Філарет нагородив Сергія Дмитровича орденом Юрія Переможця. А згодом військовий капелан отець Тарас вручив йому медаль «За жертовність і любов до України».
Юрко СКОБАЛО, Волонтерська хвиля
Немає коментарів: