Країна поділилася на два табори: одні сидять в окопах, другі – у ресторанах
Ігор КУРІЛЕЦЬ, 28 років, нейрохірург Міжнародного центру нейрохірургії. Народився в Києві. Батько – нейрохірург, мати – кардіолог. ”У дитинстві бавився хірургічними інструментами батька, уявляв, що це – пістолетики. А на операційному столі, який стояв у квартирі, мені міняли пелюшки. У 5 років батько взяв на операцію. В садочку після того місяць про це дітям і виховательці розповідав”. Закінчив Національний медичний університет імені Олександра Богомольця. Першу операцію зробив на шостому курсі. ”Останні два роки університету провів у клініці. Нічого не втратив. Коли стоїш в операційній, бачиш усе на власні очі, проблем із теорією не виникає”. Проходив інтернатуру в британських клініках. З травня 2015 року по серпень 2016-го працював військовим нейрохірургом у секторі ”М” – у Харківському військовому госпіталі, потім – у лікарні швидкої допомоги в Маріуполі. Дружина – фінансист. ”З Евеліною познайомився у другому класі. Але добрих 15 років потім не спілкувалися. За день до того, як мені прийшла повістка в АТО, списалися у Facebook і зустрілися. Дивлюся на неї й думаю: ну, треба ж, знайшов дівчину, яка подобається, і маю їхати”. Мріє побудувати в Україні медичний заклад за стандартами клініки Мейо в США. Багато читає англійською. Вивчав японську й німецьку, але ”не прижилося”. Любить подорожувати Українськими Карпатами й водити авто
Ігор Курілець 15 місяців працював військовим нейрохірургом
Ми в родині завжди жили з тим, що у нас є ще один член сім'ї – клініка. На Новий рік із сестрою чекали поїздки в Карпати. А тато приходить і каже: "Не їдемо, бо в мене прооперована бабуся ускладнилася". Перед наступним Новим роком я спитав у батька, чи не привезли йому й цього разу бабусю.
Тінейджером хотів стати юристом. Мені давалися право та історія, а біологію з хімією не любив. А зараз щасливий, що став лікарем. Друзі-адвокати розповідають, що лише передають гроші від клієнта до судді. А в мене – людина, якій болить. Я роблю операцію і позбавляю її цього болю.
У медінституті вивчав купу непотребу. На останньому курсі було п'ять лекцій із хірургії і 10 про те, скільки туалетів має бути в районній лікарні. Випускники після навчання не вміють помити руки перед операцією. В Україні немає системи навчання хірургів. Усе, що я знаю, завдяки батьку й самоосвіті. Стажувався у Польщі, Великій Британії. Якби сам цього не добивався, мене б на три роки відправили зашивати розбиті голови в лікарню швидкої допомоги.
У Лондоні нейрохіругів менше, ніж у Києві. Вони мають більше практики й охоче навчають молодих. Наші хірурги бояться конкуренції, думають: навіщо я навчатиму якихось шльоциків, якщо вони в мене потім шматок хліба відберуть.
Немає коментарів: